olga_den_f

*
Люди які не були в окупації, ніколи не зрозуміють тих людей, яким довелося пережити окупацію. Вони зазвичай кажуть: «так до вас же не прилітало».

Ех, ну що тут сказати. По перше, прилітало. Ще й як прилітало. По бідолашному маленькому Ізюму, з кількістю мешканців до початку війни, приблизно, 48 тисяч, окупанти завдали 476 ракетних ударів.

Будинки в центрі міста мають ось такий вигляд:



Це колись був центральний універмаг:



А це був житловий будинок:



По друге, прильоти це дуже страшно, от тільки з неокупованої території від прильотів можна втекти, тобто евакуюватися на більш безпечну територію.

З окупованої ж території, евакуюватися неможливо. Окупанти не випускають. Окрім страху прильотів, доводиться жити як у вольєрі. З купою заборон, без зв'язку, під постійним наглядом окупантів, з їхніми обшуками, підозрами і дибільною пропагандою.

Якщо хтось хотів виїхати на підконтрольну Україні територію, то на блок посту окупанти бажали виїжджаючим щасливої дороги, а коли люди відїжджали від блок поста метрів на 200 то автівки відїжджаючих просто розстрілювали кулеметними чергами.

Іноді влада влаштовувала зелені коридори для евакуації, та окупанти часто обстрілювали колони автобусів і автівок які їхали тими коридорами.

Ну і, по третє, є така категорія людей, які навідріз відмовляються від евакуації. Вони дуже прив'язані до рідної домівки. Вони не уявляють себе десь на чужині, не уявляють собі як це можна покинути свою рідну хату взагалі, а тим більше коли знають що у покинуі хати заселяються окупанти, а якщо не поселяються то грабують, або просто знищують пусті хати. У таких людей, напевно відсутні гени кочівників, і зі своєї оселі їх не зможе вигнати ніяка ракета, хіба що на Той Світ.